Упродовж перших кількох місяців свого президентства Володимир Зеленський прагнув зустрічі з Володимиром Путіним. Новий лідер України поспішав виконати свою обіцянку — припинити війну на Донбасі. Він розумів: його передвиборча риторика, яка зводилася до формули «треба просто припинити стріляти», була нежиттєздатною. Слід було сідати за стіл переговорів із Путіним.

Зеленський твердив, що хоче подивитися господарю Кремля в очі й зрозуміти його як людину. Заради цього він готовий був на все — на чергове перемир'я на Донбасі, яке миру так і не принесло, на розведення сил на лінії зіткнення, на чергові реверанси у бік Москви. І це, певно, була стратегічна помилка Володимира, оскільки він хотів бачити за столом переговорів Путіна як людину, а не Путіна як агресора. Зеленський щиро вірив, що, зазирнувши в очі російському президенту, він побачить, щонайменше жаль щодо 14 тисяч загиблих на Донбасі.

Український президент, схоже, був переконаний, що його акторська харизма і неповторний шарм сотворить диво в Парижі, де 9 грудня 2019 року було заплановано «Нормандський саміт», і додому він повернеться з гарантіями припинення війни на Сході України. При цьому Володимир Олександрович геть забув, що Володимир Володимирович — не гірший актор, ніж він. Без жартів — Путін ось уже 20 років грає роль президента-миротворця і вдає, що «їх там немає». У Грузії, в Придністров'ї, в Сирії. Тепер ця гра продовжується на Донбасі.

Зеленський намагався зіграти свою партію із Москвою у переговорах щодо Донбасу. Влітку 2019 року він спробував посилити команду у тристоронній контактній групі у Мінську — 9 липня до робочої групи з політичних питань було повернуто Романа Безсмертного. Той перебував у переговорному процесі ще за часів президентства Порошенка. Одначе вже за місяць, 13 серпня, Безсмертного усунули з посади.

«Я Леоніду Даниловичу сказав відкритим текстом, десь за три тижні до призначення, що я не бачу себе в цій команді і не зможу працювати, — розповів мені Роман Безсмертний. — Тому що на той момент я вже прекрасно розумів, хто ці люди: Зеленський, Корнієнко, Разумков. Україна — дуже маленька держава. Вона дуже комунікаційна. І більшість цих людей я знав безпосередньо або заочно. Я на той час пройшов Крим, Рим і мідні труби, тож прекрасно розумів, що люди, які працюють, приймають дурні рішення. І тут це було видно по перших кроках».

Безсмертний згадує про свою зустріч із Зеленським, який попри всі висловлювання Романа під час виборчих перегонів подякував йому за те, що він погодився долучитися до ТКГ у Мінську.

«Що мені на цій зустрічі не сподобалося, — згадує Роман Безсмертний. — Він (Зеленський. — С. Р.) відводив очі. Я завжди співрозмовнику дивлюся в очі. Я заглядав йому в очі, а він весь час їх відводив. І я розумів, що або це фрагмент гри, або емоційний настрій. А вийшовши звідти, я на першому ж інтерв'ю сказав, що президент хоче добра, але поки що не знайомий з матеріалом. Я це бачив, я це відчув. Я у нього спитав, як він бачить ситуацію на сході. Він відповів, що до Нового року, тобто до 2020-го, ми маємо вирішити питання з Донбасом. І я вже зрозумів, що він не уявляє, що це таке. Бо слова „вирішити з Донбасом" звучали як „займатися корупцією", „займатися економічною реформою" — тобто ні про що. Розуміючи слабкі місця ТКГ, я попросив Зеленського дати мені доручення підготувати відповідні документи. І я вже за два тижні мав проєкт, який узгодив з усіма учасниками ТКГ, доповів секретарю РНБО та главі Офісу президента України. Після зустрічі з керівником президентської канцелярії Андрієм Богданом я зателефонував його близькому другові і сказав: „Заберіть його звідти, бо його посадять". Ця розмова виглядала смішно, комічно, дурно, але його слова про те, що Зеленський не знає, як працюють державні інститути (під час інтерв'ю Гордону у вересні 2020 року, — С. Р.), ще більше стосувалися самого Богдана.

Вони просто інтелектуально не усвідомлювали, що і як треба робити. Я побачив розгубленість, яка абсолютно нічим не відрізнялася від розгубленості 2013 року. Тільки у 2019-му вже була сформована лінія фронту, були відповідні бойові одиниці, які вже вели бої і були здатні реагувати в автоматичному режимі. А система, інститути влади, верховне командування і особливо верховний головнокомандувач, він абсолютно не акцептував ці проблеми. У цей момент я не став мовчати. Власне, це і стало причиною відставки».

1 жовтня 2019 року експрезидент Леонід Кучма у мінській тристоронній контактній групі погодив так звану формулу Штайнмаєра. Відповідно до неї сторони погоджувалися на припинення вогню, розведення військ, ухвалення Верховною Радою закону про амністію бойовиків і проведення місцевих виборів під егідою ОБСЄ. Цю формулу частина українців сприйняла як капітулянтську, а у багатьох містах відбулися акції протесту «Ні — капітуляції», щоб не допустити реалізацію цього плану вже у рамках очікуваного саміту «Нормандської четвірки» в Парижі. Але найцікавіше те, що вже наприкінці жовтня сам Кучма заявив, що у нинішньому вигляді «формула Штайнмаєра» є неприйнятною для України.

У переддень саміту, 8 грудня, на Майдані Незалежності зібралося близько 10 тисяч учасників віче «Червоні лінії для Зеленського». Увечері біля Офісу президента України «Рух опору капітуляції» виставив пікети. Організатори обох акцій пояснювали свої дії бажанням підтримати Володимира Зеленського у Парижі. Мовляв, Майдан допоможе українському президентові сказати рішуче «ні» Путіну. Хоча ці виступи у центрі Києва були, звісно ж, попередженням самому Зеленському.

У Офісі ж президента України була своя версія появи людей на Майдані — гроші. Керівник канцелярії Андрій Богдан був переконаний, що це справа рук експрезидента Порошенка. Мовляв, роздав усім «рошенки» по кишенях, а ті й повелися. Хоча на самому Майдані були представники і «Батьківщини», і «Голосу», і «Демократичної сокири», і ветерани війни, і громадські активісти. А причиною виходу під Офіс президента були не гроші, а відсутність чітко артикульованої позиції Володимира Зеленського напередодні саміту в Парижі. Усі запевнення президента України, що він не допустить капітуляції, звучали непереконливо.

Нормандський саміт у Парижі розпочався 9 грудня о 16-й годині за місцевим часом. Був сонячний день. Почесна варта вишикувалася у подвір'ї Єлисейського палацу. Президент Франції Емманюель Макрон зустрічав гостей на ґанку, журналісти стояли навпроти почесної варти.

Першою на зустріч прибула федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель. Mercedes-Benz висадив леді практично біля самого порогу палацу, де її, вдягнену у синій жакет, зустрів і розцілував елегантний та усміхнений Емманюель Макрон.

Другим на подвір'я заїхало Renault Espace із Володимиром Зеленським, яке зупинилося біля воріт. Президент України у пальті жваво пішов на зустріч президенту Франції. Він пройшов повз почесну варту і радісно привітав Макрона. На цьому тлі якийсь із російських журналістів заволав: «Господин Зеленский, что для вас будет успехом? Господин Зеленский! Господин Зеленский, ответьте, пожалуйста, на вопрос! Господин Зеленский!» Утім, Макрон і Зеленський не зважали на того, хто кричав із пулу преси і, як два добрі знайомі, рушили до входу палацу. Мало, очевидно, хто пам'ятає, але Макрон став першим лідером іноземної держави, який зустрівся із Зеленським ще у статусі кандидата у президенти — між першим та другим туром президентських виборів. Пам'ятаєте те знамените фото, на якому французькою столицею крокують Володимир Зеленський, Руслан Рябошапка, Олександр Данилюк та Іван Баканов і підпис: «Дрімтім»?

Останнім на зустріч у Єлисейський палац приїхав Володимир Путін. Він намагався не демонструвати жодних емоцій. Господар Кремля важко вивалився із авто Aurus-41231SB Senat L700 і так само важко, пересуваючись двором, підійшов до Макрона, потиснув йому руку і зник у приміщенні. Цей епізод був дуже красномовним. Лідер держави, який намагається посіяти страх у Європі та у світі, виглядав постарілим, кульгав і помітно програвав Макрону і Зеленському. Інша епоха, інший вік, інша ментальність, інша жага до життя.

Попереду були дев'ятигодинні переговори і дебютна для Зеленського пресконференція у статусі «нормандської четвірки». Сам факт зустрічі лідерів Німеччини, Франції, України та Росії після трирічної перерви вже був перемогою. За зачиненими дверима Зеленський зустрічався сам-на-сам із Путіним, потім — з Макроном, а пізніше — з Меркель. Що побачив Володимир Олександрович у очах Володимира Володимира, публічно він не розповідав. Очевидно, Путін користувався своїм традиційним набором на перемовинах — шантаж, залякування та метод батога й пряника.

Під час протокольної зйомки перед перемовинами вже всієї четвірки Зеленський помітно нервував. Спершу він хотів сісти на місце Путіна, а після розвернувся до журналістів, щоб поспілкуватися, і ненароком продемонстрував їм якісь папери. Це були тези для переговорів.

«Зараз усі вийдуть, тоді розпочнемо перемовини», — показав російський президент Зеленському на якогось чоловіка. Український президент зробив ковток води. Була помітна його тривога.

Після були перемовини. А далі — пресконференція «нормандської четвірки» і спільне комюніке за підсумками переговорів, у якому в черговий раз йшлося про зупинення вогню на Донбасі, обмін полонених «всіх на всіх» та подальше розведення сил на трьох додаткових ділянках лінії зіткнення.

Зустріч тет-а-тет з Путіним, схоже, не сильно вразила Зеленського. Принаймні по завершенні саміту у президентів Росії та України не було спільної позиції щодо майбутнього Донбасу, зокрема, у частині, яка стосувалася передачі українській стороні частини ділянки російсько-українського кордону, яку нині контролюють так звані ЛНР та ДНР. Путін був невблаганним — лише так, як прописали у мінських угодах, тобто на другий день після проведення виборів у ОРДЛО. Зеленський був проти цього і скаржився на угоди в Мінську, які свого часу візував його попередник — Петро Порошенко. Хоча в комюніке усі сторони висловили намір погодити правові аспекти особливого статусу місцевого самоврядування в ОДЛО та прописати «формулу Штайнмаєра».

Достеменно про те, що ж насправді відбувалося за лаштунками саміту в Парижі, знають лише кілька людей. Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков розхвалював українського президента і переповів журналістам, як останній начебто попросив Сергія Лаврова не кивати головою. «Володимир Олександрович, ведучи розмову, здебільшого російською, наприкінці зірвався і каже: „Пане Лавров, припиніть кивати головою, не потрібно кивати головою! Так, я знаю ваше прізвище, тому що я, на відміну від вас, обійшов усі ці місця вздовж кордону своїми ногами… Тому не треба кивати головою, що ви тут все знаєте…"» — переповів Аваков словесну перепалку із Лавровим.

Згодом помічник Путіна Владислав Сурков назве слова голови МВС України п'яними фантазіями, оскільки той начебто допивав вино після «нормандської четвірки».

Серед тих, хто міг розказати більше, але мовчав, був і Андрій Єрмак, для якого зустріч у «нормандському форматі» стане першою, але не останньою серйозною перемогою у оточенні Володимира Зеленського.

Утім, глава Офісу президента Андрій Богдан намагався не помічати тріумфу Єрмака. Під час спілкування Зеленського із журналістами у Парижі він наспівував за плечем Володимира пісню «Холодно» Святослава Вакарчука і речитативом сказав пресі: «Дя-ку-є-мо!».

Це, схоже, помітно дратувало Зеленського. І окрім зустрічі із Путіним, поведінка Богдана стала для нього не меншим відкриттям під час саміту в Парижі.

За два місяці Андрій Богдан піде у відставку з посади голови Офісу президента України. Його місце займе головний переговорник Зеленського з росіянами — Андрій Єрмак, а запланована на березень 2020 року чергова зустріч «нормандської четвірки» так і не відбудеться, оскільки світ накриє пандемія COVID-19.